ТЕМА: ФОРМИРОВАНИЕ МОТИВАЦИИ ЗАНЯТИЙ СПОРТОМ.

Одна из проблем психологической подготовки – сохранение желания спортсменов к постоянному совершенствованию на протяжении длительного времени. С особой остротой эта проблема проявляется в последние годы в связи с резко возросшими тренировочными и соревновательными нагрузками,  физическими и психическими напряжениями, затратами времени. (табл.)

На этапе  начальной подготовки тренировочный процесс не связан с большими нагрузками, он содержит много нового и интересного, и спортсмен прогрессируют от занятия к занятию. Все это позволяет поддерживать  у юных спортсменов естественный интерес к занятиям. В дальнейшем, по мере увеличения нагрузок,  определенной стабилизации, а иногда и длительного застоя в результатах многие спортсмены не в состоянии сохранить устойчивый интерес к занятиям.  По этой причине некоторые из них прекращают тренировку или находят интерес в занятиях другими видами спорта, который, как правило, также оказывается неустойчивым.

Какие же меры следует принимать для сохранения, и даже повышения мотивации спортсмена к напряженной подготовке и достижению наивысших результатов?

Прежде всего, тренер должен стремиться обеспечить такую организацию и содержание тренировочного процесса,  которые постоянно ставили бы перед спортсменами задачи ощутимого совершенствования. Так,  на первом этапе многолетней подготовки должна быть обеспечена направленность на обучение и совершенствование основных двигательных навыков и умений, изучение основ видов спорта. В дальнейшем следует постоянно ориентировать спортсмена на необходимость активной работы над совершенствованием все более тонких компонентов подготовленности, преодоление постоянно возрастающих трудностей освоения все более высоких нагрузок. В то же время необходимо следить за тем, чтобы  физический и эмоциональный стресс, которому подвергается спортсмен в тренировочной и соревновательной деятельности, находился в соответствии с его физиологическими и психологическими возможностями, имеющимися функциональными резервами (Кретти, 1978).

Следует помнить, что мотивация спортсмена тесно взаимосвязана со всем комплексом составляющих современной системы его подготовки – организацией и материально-техническим обеспе6чением,  эффективностью в отношении технико-тактической, физической подготовленности спортсмена, системой профилактики травм и заболеваний и их эффективным лечением и др..  Недостатки в любом из указанных и многих других компонентах системы подготовки неизбежно отрицательно сказываются на уровне мотивации спортсмена.

Важнейшим аспектом психологической подготовки является обеспечение высокого уровня активности спортсмена в отношении спортивной деятельности в течение всего периода занятий спортом. Ключевым элементом здесь является мотивационная ориентация,  связанная с желанием или нежелание активно заниматься спортом. Исследования показывают зависимость мотивационной ориентации спортсмена от выбора внутренних или внешних целей. Ориентация спортсмена на внутренние цели связаны с акцентом на технико-тактическое и физическое совершенствование, стремление к эффективной тренировочной и соревновательной деятельности др., т.е. с процессом совершенствования. Результатом такой ориентации является повышенное внимание к качеству процесса подготовки , рациональному образу жизни, контролю за эффективностью подготовки и соревновательной деятельности, стремление к исправлению ошибок  и поиску оптимальных путей дальнейшего совершенствования. Спортсмены, ориентирующиеся на внешние цели, в первую очередь сосредотачиваются на спортивном результате, победе или поражении как средстве оценки личных способностей. При такой организации мотивация спортсменов  во многом зависит от отношения средств массовой информации, зрителей, получения материальных вознаграждений.  Результатом внешней ориентации нередко является ослабление внимания к  качеству подготовки, поиску резервов повышения спортивного мастерства, что часто приводит к негативным последствиям -  снижению результатов и эффективности подготовки, поиску внешних причин неудач и, как следствие, снижение мотивации к активным напряженным занятиям. Результатом внутренней ориентации нередко является и стремление избегать ответственных соревнований, борьбы с сильными и равными по силам соперниками.

Таким образом, ориентация на внутренние цели связана с концентрацией активности преимущественно на процессе совершенствования, а не на конечном результате. Ориентация на внешние цели, наоборот, нацелена на результат, при этом процесс подготовки расценивается лишь как средство достижения результата и его общественной оценки.

В реальной практике подготовки и соревновательной деятельности мотивационная ориентация направлена на формирование психологической установки в трех возможных направлениях: ориентация на процесс совершенствования, ориентация на успех и ориентация на неудачу. В зависимости от этапа подготовки, квалификации и подготовленности спортсмена, уровня предстоящих соревнований и состава их участников психологическая установка может быть преимущественно связана с одним из этих направлений.

От умения спортсмена и тренера увязывать постановку целей и мотивационную ориентацию с множеством фактором внешнего и внутреннего  порядка, определяющих эффективность процесса подготовки и соревновательной деятельности, гибко изменять их в каждой конкретной ситуации в значительной мере зависит эффективность процесса спортивного совершенствования.

Принципиально важным моментом в поддержании  устойчивого интереса спортсмена к  занятиям является постоянная совместная работа с тренером. Привлечение спортсмена к творческому процессу планирования и реализации тренировочных планов приводит не только к поддержанию у него интереса к занятиям, но и способствует более быстрому технико-тактическому совершенствованию, росту спортивных результатов.

Формирование у спортсменов целенаправленной мотивации спортивного совершенствования, активного творческого отношения к тренировочному процессу, осознания целей достижения высокого спортивного результата формирует чувство ответственности, облегчает перенесение высоких нагрузок и болевых ощущений, способствует изменению порогов чувствительности соответствующих анализаторов, эффективной мобилизации ресурсов организма.

ВОЛЕВАЯ ПОДГОТОВКА

Воля как активная сторона сознания человека, которая в единстве с разумом и чувством  регулирует его поведение и деятельность в затруднительных условиях, имеет три структурных компонента:

* познавательный – поиск правильных решений;

* эмоциональный – самоубеждение, в первую очередь, на основе моральных мотивов деятельности;

* исполнительный – регулирование фактического выполнения решений посредством сознательного самопринуждения.

В структуре волевой подготовленности выделяют такие качества, как целеустремленность (ясное видение перспективной цели), решительность и смелость (склонность к разумному риску в сочетании со своевременностью и обдуманностью решений), настойчивость и упорство (способность к мобилизации функциональных резервов, активность в достижении целей и преодоление препятствий); выдержка и самообладание (ясность ума, способность управлять своими мыслями и действиями в условиях эмоционального возбуждения), самостоятельность  и инициативность (умение намечать цели и определять пути их достижения).

Волевое действие по своей структуре состоит из цели, борьбы мотивов, выбора путей и средств ее достижения, принятие решений и практического осуществления. Действие реализуется в различных условиях, начиная от таких, когда достаточно принять решение (а действие после этого осуществляется как бы само собой), и заканчивается такими, в которых реализации волевого решения препятствует сильное противодействие. При этом возникает необходимость в специальных условиях для его преодоления и осуществления намеченной цели. Именно эти последние проявления воли типичны для большинства ситуаций, характерных для тренировочной и соревновательной деятельности.

У представителей каждого вида спорта имеются свои ведущие волевые качества.

Волевая подготовка осуществляется успешно, если процесс воспитания воли органически увязывается с совершенствованием технико-тактического мастерства, развитием физических качеств, интегральной подготовки спортсмена.

При воспитании волевых качеств у спортсменов решающим фактором является ориентация деятельности спортсмена на систематическое преодоление все возрастающих трудностей. Направленность к высшим достижениям, постоянное повышение тренировочных требований создают для этого предпосылки как в тренировке, так и в соревнованиях, что способствует воспитанию волевых качеств. Практической основой методики волевой подготовки служат следующие факторы:

1. Регулярная обязательная реализация тренировочной программы и соревновательных установок.  Решающим здесь является воспитание спортивного трудолюбия и делового стиля организации занятий.

Требование обязательного выполнения тренировочной программы и соревновательных установок связано с воспитанием у спортсмена привычки к систематическим усилиям и настойчивости в преодолении трудностей, умения доводить начатое дело до конца, твердо держать данное слово. Успех при этом возможен лишь в случае, если спортсмен четко осознает задачи в спорте, понимает, что достижение спортивных вершин невозможно без преодоления больших трудностей, верит в тренера и правильность избранной методики подготовки. Очень важно, чтобы сложные задачи, которые ставятся перед спортсменом на различных этапах его спортивного совершенствования, были реальны при соответствующей мобилизации духовных и физических сил.

2. Системное введение дополнительных трудностей. При этом имеются различные приемы:

введение дополнительного задания, проведение тренировочных занятий  в усложненных условия, увеличение степени риска, введение сбивающих сенсорно-эмоциональных факторов, усложнение соревновательных воздействий и др.

3. Использование соревнований и соревновательного метода. Повышению эффективности использования соревновательного метода способствуют методические приемы, широко применяющиеся на практике:

* соревнования с установкой на количественную сторону выполнения задания;

* соревнования с установкой на качественную сторону выполнения задания;

* соревнования в усложненных или непривычных условиях.

Очень важно регулярное участие в различных соревнованиях, обязательное участие в календарных соревнованиях и систематическое использование соревновательного метода при организации тренировочных занятий.

4. Последовательное усиление функции самовоспитания  на основе самопознания, осмысления спортсменом сути своей спортивной деятельности. Сюда входят следующие компоненты:

* неотступное соблюдение общего режима жизни;

* самоубеждение, самопобуждение и самопринуждение к выполнению тренировочной программы и соревновательного результата;

*саморегуляция эмоций, психического и общего состояния посредством аутогенных и других методов и приемов;

* постоянный самоконтроль.

В процессе волевой подготовки особое внимание необходимо обращать на нравственно-этическое воспитание спортсменов. Спортивная этика как совокупность норм и правил поведения спортсмена, определяющих его отношение к родине, обществу, коллективу, в процессе спортивного совершенствования является одним из важных разделов профессионально-спортивной этики. В содержание этого понятия входят как общие требования морали, выработанной обществом, так и специфические требования к поведению спортсменов; строгое соблюдение правил соревнований, уважение к соперникам, судьям и зрителям,  выполнение спортивных ритуалов и др..  В связи с этим специфический оттенок приобретают и общие категории нравственности – ответственность, добро, зло, справедливость, спортивная честь, спортивное достоинство, взаимопомощь и др..

 Однако есть особые требования, разрабатываемые спортивной этикой, поскольку спортсмены и тренеры подчас оказываются в исключительных ситуациях. К ним относятся постоянное совершенствование спортивной квалификации, высокая добросовестность и организованность, постоянная  забота о судьбе партнера и соперника, способность быстро принимать решение, выдержанность и тактичность, критическое отношение не только к другим, но и к себе, бескорыстное служение спорту.

Социальный метод мотивации личности к тренировкам и к соревнованиям.

Личностью называется конкретный человек как субъект  общественной деятельности и общественных отношений во всем многообразии его социально-психологических особенностей.

Человек (ученик, тренер) всегда является членом того или иного коллектива – семьи, школы, рабочего (спортивного) коллектива. Активная деятельность человека в коллективе, взаимоотношение с коллективом в значительной степени определяют формирование индивидуальных черт личности.

Отличительными психологическими особенностями личности являются:

1. Самосознание. Человек, как личность сознает себя. прежде всего как живое, наделенное определенной телесной организацией существо, отождествляет себя со своим физическим, телесным обликом в конкретном понятии «я». Одновременно он противопоставляет  свое «я» другим людям, выделяет себя как личность из их среды.

2. Индивидуальность – устойчивое своеобразие принадлежащих данной личности психических процессов, состояний и свойств как специфических особенностях их содержания, так и способах и формах проявления.

Нельзя найти даже две личности, которые были бы тождественны, т.е. полностью повторяли бы друг друга.

3. Саморегулирование – способность сознательно управлять своим поведением, своими психическими процессами и состояниями в связи с требованием  социальной среды или условиями выполняемой деятельности.

4. Активность. Личность всегда деятельна. Иначе она не может существовать в окружающей ее социальной и природной среде. Личность проявляет себя только через деятельность, и только в деятельности выражается присущее личности качество активности.

5. Взаимосвязь с социальной средой. Являясь активным членом общества, человек всегда находится в определенных связях  и отношениях с окружающими его людьми и обществом в целом – семейных, бытовых, производственно-трудовых, социально-классовых, идейных и др..

Социальная обусловленность психических особенностей личности.

Психические особенности личности всегда формируются под совокупным влиянием различных форм  деятельности, в которых человек принимает участие в течении своей жизни. Так на развитие личности школьника влияет не только учебная деятельность , но и такие факторы, как семья и отношения между ее членами, трудовая деятельность по заданиям в школе, выполнение общественных поручений и обязанностей, товарищи, с которым он проводит время вне школы, массовые средства информации -  театр, кино, телевидение, газетные сообщения и др.

Социально-психологические черты спортивного коллектива.

В самой сущности спортивного коллектива заложено стремление постоянно совершенствовать формы организации и деятельности, непрерывно двигаться вперед, видеть поступательное развитие спорта, намечать и решать все новые и лучшие задачи.

Для спортивного коллектива характерно вовлечение всех своих членов в активную работу по решению общих его задач. Это могут быть конкретные вопросы методики повышения спортивного мастерства, технического и тактического совершенствования членов коллектива, задачи выведения его из отсталых в передовые в данном виде спорта, поддержание на высоком уровне достигнутого положения среди других коллективов и др.

Социальный метод мотивации личности к занятиям спорта.

Вовлечение всех членов коллектива к проведению различных мероприятий в группе, в отделении : «А ну мо хлопці», диспут «Чи можна обирати Батьківщину», в проведении соревнований по легкой атлетике, а также самоуправления: в каждой группе  отделения выбран капитан команды, который помогает тренеру в проведении тренировки, в вовлечение всех членов группы в работу на тренировке, на мероприятиях и т.д.

А также родительский комитет отделения легкой атлетики, который помогает тренеру во всех работах с их детьми, решают все проблемы при проведении мероприятий (участвуют при проведении мероприятий, участвую помощниками, финансовая поддержка).

ЭМОЦИИ

Эмоциями называются психические процессы, содержанием которых является переживание, отношение человека к тем или иным явлениям своего организма, к собственному поведению и к своей деятельности.

Эмоции характеризуются следующими состояниями.

1. Удовольствие или неудовольствие. Эти известные каждому переживания составляют психологическую основу эмоциональных процессов:  без удовольствия или неудовлетворения не может быть эмоций.

Благодаря состоянию удовольствия или неудовольствия эмоции выступают как сильнейшее побуждение к действию. Удовольствие, полученное в результате выполненной деятельности, сопровождаемое уверенностью в собственных силах и способностях побуждает человека к еще более энергичной работе. Неудовольствие вызывает усиленный прилив энергии и побуждает человека на борьбу с обстоятельствами,  доставившими это чувство. Однако не всегда удовольствие ели неудовольствие играют положительную роль. Нередко чувство удовольствия вызывает самоуспокоенность и ослабление энергии, а неудовольствие побуждает к уходу от трудностей.

2. Возбуждение или (противоположное ему) успокоение. Эти состояния не только накладывают характерный отпечаток на деятельность человека, но и необходимы для ее лучшего выполнения. Все физические упражнения связаны с эмоциями, характеризующимися различной степенью возбуждения и успокоения. Например,  быстрый бег сопровождается сильным эмоциональным возбуждением: энергичные движения возможны лишь при определенной степени нервного возбуждения. И наоборот, размеренная ходьба, требующая плавных и ритмичных движений, вызывает состояние успокоения.

3. Напряжение или (сменяющее его)состояние разрядки. Эти состояния характерны для эмоций, испытываемых в сложных видах деятельности. Эмоции напряжения связаны с ожиданием событий или обстоятельств, в которых спортсмену придется действовать  быстро, энергично, преодолевая значительные трудности,  иногда сознавая опасность предстоящих действий. Эмоции напряжения часто проявляются в спортивной деятельности, особенно во время соревнований.

Физиологические механизмы эмоций представляют собой сложную картину. Все эмоциональные переживания в большей степени обусловлены физиологическими процессами, протекающими в подкорковых центрах и в вегетативной нервной системе. Эмоции связаны с деятельностью возбуждаемых через вегетативную нервную систему органов внутренней секреции. При эмоциях усиливается выделение адреналина, который оказывает положительное влияние на работу мышц, значительно увеличивается процент содержания сахара в крови, что также важно для усиления мышечной деятельности, так как сахар является главным источником энергии для мышц.

Внешнее выражение эмоций.

Эмоции характеризуются специфичным для них ярким внешним выражением. При различных эмоциональных состояниях изменяется частота и амплитуда дыхания, при возбуждении дыхательные движения становятся частыми и глубокими, при напряжении замедленными и поверхностными, в состоянии тревоги – частыми и слабыми, при страхе – резко замедляются. При эмоциях изменяются частота и сила сердечных сокращений, величина кровяного давления.

Большое значение во взаимоотношениях людей приобрело выражение эмоций с помощью повышения или понижения голоса, усиление или ослабление динамики речи. Особую роль в выразительности речи играют тембр голоса, темп речи и ее ритмичность. С помощью одного только голоса человек может выражать самые сложные и тонкие эмоции: иронию, ласку, сарказм, боязнь, решимость, страдание, восторг и т.д.

Виды эмоций.

Настроение.

Основными особенностями настроения являются:

1. Слабая интенсивность. Испытываемые настроения удовольствия, грусти и т.д. никогда не проявляются сильно: они неярко выраженные и не имеют в своей основе интенсивных нервных возбуждений.

2. Значительная длительность. Настроения – всегда более или менее  продолжительные эмоциональные состояния, длящиеся часами, иногда и днями.

3. Неясность, безотчетность. Испытывая то или иное настроение, человек, как правило, слабо сознает причины, его вызвавшие, не связывает его с определенными объектами, явлениями или событиями.

4. Настроения накладывают  свой отпечаток на все мысли и действия человека. По своему характеру настроения, как и все другие эмоции, бывают стенические, возбуждающие энергию и повышающие жизнедеятельность организма.

Настроения у человека могут быть вызваны:

а) различными органическими процессами и состояниями (болезни),

б) особенностями окружающей среды, в которой человеку приходится жить и работать,

в) особенностями взаимоотношений между людьми,

г) возникающими в сознании эмоционально окрашенными мыслями и представлениями, в которых выражается удовлетворенность или неудовлетворенность своим поведением, результатами своей работы, поступками и характером других людей, их предполагаемыми или действительными чувствами и отношениями и т.д.

Стенические  и астенические эмоции.

Стенические эмоции жизнедеятельность организма и способствуют большей производительности туда (от греч. «stenoг»- возбуждение, повышение активности): астенические, наоборот, угнетают все жизненные процессы в организме и понижают производительность  труда.

Примером стенических эмоций может быть чувство радости. У человека, испытывающего радость, значительно расширяются мелкие кровеносные сосуды, в связи с чем улучшается и усиливается питание всех жизненно важных органов, особенно мозга. Такой человек испытывает сильную потребность в действиях и движениях: повышенная двигательная активность связана у него с ощущением силы, легкости, бодрости, он много и оживленно говорит, быстро соображает, продуктивно работает, в его сознании возникают оригинальные мысли и яркие образы.

Примером астенических эмоций может быть чувство печали. У человека в состоянии печали сокращаются кровеносные сосуды внутренних органов и, главное, мозга, происходит отток крови от кожи. Лицо становится бледным, снижается температура кожи, появляется ощущение холода, озноб. В связи с замедленным кровообращением затруднено дыхание, дыхательные движения становятся медленными, вялыми, выполняются с трудом и неохотно; человек чувствует себя расслабленным; голос его становится слабым, беззвучным; появляется чувство сильной усталости; снижается умственная работоспособность, мышление становится вялым заторможенным (неподвижным).

Стенические и астенические эмоции  играют большую роль в спортивной деятельности.

Стенические наблюдаются у спортсменов при правильной тренировке, и особенно когда они находятся в спортивной форме. Благодаря стеническим эмоциям спортсмен испытывает подъем жизненных сил, стремление к победе, к преодолению препятствий, чувство эмоционального возбуждения, получившего характерное название «спортивной злости», охотно участвуют в соревнованиях.

Астенические эмоции возникают при перетренировке. Спортсмен чувствует  вялость, упадок сил, нежелание тренироваться, а иногда и неудовлетворение данным видом спорта. Если эти астенические эмоции становятся стойкими, они вынуждают спортсмена отказаться от спортивной деятельности.

В зависимости от силы и длительности эмоциональных переживаний различают настроения, аффекты и чувства.

Эмоциональные переживания, связанные с высоким уровнем совершенства в выполнении технически сложных, трудных физических упражнений.

Эти эмоции отражают состояние повышенной общей работоспособности организма, переживание успеха в выполнении данного упражнения и вызванное этим сознание личного превосходства: ощущать себя сильным, ловким, выносливым, уверенным в своих силах, способному выполнять не всякому доступное трудное упражнение.

Наоборот, случаи травматических повреждений или просто неудачные попытки при выполнении трудного упражнения могут вызвать астенические эмоциональные переживания неуверенности, боязни, заторможенности.

Эмоциональные переживания, связанные с ходом спортивной борьбы.

Эти эмоции всегда имеют очень напряженный характер, в них отражаются большие усилия, направленные на достижение победы или наилучшего спортивного результата.  По своей интенсивности они намного превышают те эмоциональные состояния, которые свойственны человеку в обычной повседневной деятельности.

Эмоциональные переживания, связанные с участием в спортивных соревнованиях.

Эмоциональные состояния во время спортивных состязаний  часто характеризуются сильным возбуждением, получившим название «спортивной злости» и имеющим огромное значение для повышения интенсивности и точности спортивных действий: в этом состоянии спортсмен ощущает колоссальную силу, не чувствует усталости, все его психические процессы обострены, он проявляет способность к очень быстрым и сильным реакциям.

Эмоции, связанные с восприятием внешней обстановки.

Стенические и астенические чувства могут быть вызваны восприятием внешней обстановки, в которой протекают спортивные занятия или соревнования.

Нравственные чувства, связанные с сознанием общественного значения своей деятельности (чувства привязанности к спортивному коллективу, ответственности перед коллективом за свои успехи и неудачи в соревнованиях, гордости за свой коллектив, команда которого добилась успеха в соревнованиях).

Для спортивной деятельности характерны :

1) яркие и сильные эмоциональные переживания, глубоко захватывающие личность спортсмена и оказывающие огромное влияние на его деятельность; одновременно это требует от спортсмена  умения владеть своими эмоциями и противодействовать тем из них, которые носят астенический характер;

2) разнообразие эмоциональных переживаний – от простых физических чувств, связанных с мышечной деятельностью, до глубоких нравственных чувств, в основе которых лежит общность интересов, спаивающий спортивный коллектив в единое целое;

3) динамичность эмоциональных состояний во время спортивных соревнований, быстрые переходы от одних чувств к другим, иногда противоположных по своему характеру. Этому способствует и динамичность самих спортивных соревнований, всегда протекающих с большой интенсивностью и нередко сопровождающихся быстрыми и резкими переходами от успеха к неудаче, от неудач к успеху.

Спортивная борьба, составляющая в своих различных формах главное содержание спортивных соревнований, является источником различных эмоциональных состояний и чувств, среди них, наибольшее значение имеют следующие:

1. Спортивное возбуждение

2. Боевое воодушевление

3. Спортивное увлечение

4. Спортивный азарт

5. Спортивная злость

6. Спортивное соперничество

7. Агрессивность

8. Чувство спортивной чести

9. Чувство личного превосходства

10.Чувство долга и ответственности

11.Чувство спортивной гордости

        Все указанные выше виды эмоций спортивной борьбы органически взаимосвязаны и часто без заметных граней переходят одна в другую, оказывая сильное положительное и отрицательное стимулирующее влияние на действие спортсмена.

Тема: «Наставництво, як умова розвитку компетентного тренера-викладача»

Місце проведення: методкабінет ДЮСШ

Проводе: Олешко О.І. заступник директора з навчально-тренувальної роботи

Інвентар та обладнання: дошка.

Роздатковий матеріал: пам’ятка.

План проведення

Наставництво, як умова розвитку компетентного тренера-викладача.

В. Сухомлинський говорив: «Одним з найслабкіших місць підготовки майбутнього педагога є те, що йому дають знання основ науки, тобто знання предмета, який він викладатиме і майже не дають знань про те, як виховувати, як учити школярів бути людьми».

Підготовка кадрів - це одна з найважливіших умов поліпшення роботи школи. Про удосконалення підготовки тренерів-викладачів можна говорити багато. Але найголовніше, виходячи з того, що на першому місці у педагогічному процесі має бути виховання душі - моралі, думок, почуттів, - педагог повинен бути глибоким знавцем людської душі.

Проблема педагогічної майстерності тренера - одна з центральних у теорії і практиці педагогіки спорту.

Педагогічна майстерність сучасного тренера - це комплекс умінь, необхідних для продуктивного рішення педагогічних задач. Педагогічне уміння - це спосіб дії, що спирається на сукупність знань, навичок, задатків і здібностей і свідомо реалізується тренером у педагогічній ситуації. Уміння є також критеріями розвитку педагогічних здібностей.

Майстерність  тренера має складний характер, обумовлена необхідністю рішення незліченого ряду логічно взаємозалежних педагогічних задач. Педагогічна задача припускає усвідомлення тренером  кінцевої мети своєї діяльності і способів вирішення в процесі навчальної і пізнавальної діяльності співвіднесених між собою стратегічних і оперативних задач. У способі рішення задачі повинні відображатися усі компоненти діяльності тренера.

На різних рівнях майстерності тренера  ведучими стають різні компоненти структури його діяльності.

Важливої складової майстерності тренера є його майстерність у формуванні особистості юного спортсмена. Процес формування особистості можна представити як функціонування складної динамічної системи, взаємодія елементів якої обумовлено ведучою роллю й авторитетом тренера, впливом зовнішнього середовища, станом підлітка. Тому майстерність тренера в даному процесі треба розглядати як цілеспрямовану систему властивостей особистості, регуляції відносин, обумовлених основними формами життєдіяльності підлітка, виявлення змін у ставленні його особистості і визначення оптимальних способів впливу на неї.

Майстерність у вихованні і навчанні юних спортсменів припускає високий ступінь розвитку педагогічних знань, умінь і навичок. Якщо який-небудь компонент у структурі педагогічної діяльності тренера розвитий недостатньо, педагогічні впливи виявляються малоефективними.

Рівні майстерності тренерів орієнтують них на поступове розширення і поглиблення діапазону спортивних і педагогічних умінь. Тому тренерові необхідно  домагатися детального відпрацювання кожного уміння у всіх ланках навчання і виховання юних спортсменів, визначення ефективних критеріїв рішення задач, створення цільової настанови, співвіднесення власних умінь з  еталонними,  оволодіння функціональними знаннями, закріплення знань і вироблення умінь оперувати ними в практичній діяльності.

Одним із завдань тренера є розкриття здібностей, обдарувань, талантів вихованців, їх усебічний розвиток.

Одним із завдань методичної роботи є активізація творчих здібностей тренерів. Творчий характер закладений у самій сутті професії педагога. Його дії не копіюють попередні, динамізм навчально-виховного процесу  вимагає оптимального рішення в кожному конкретному випадку. До творчості спонукає тренера й сьогоднішній вихованець - розвинена й нестандартна особистість, вимоглива до свого наставника. Отже, нині необхідно формувати тип тренера-новатора , справжнього фахівця.

Одним з обов’язків педагогічних працівників є постійне підвищення професійного рівня педагогічної майстерності, загальної і політичної культури. Цьому значною мірою сприяє організація методичної роботи з тренерами.

Методична робота представляє собою соціальний комплекс взаємопов’язаних практичних заходів, спрямованих на  розвиток творчого потенціалу педагогів, їх безперервну педагогічну та професійно-методичну освіту, яка зорієнтована в кінцевому результаті на підвищення рівня освіченості, розвинутості та вихованості.

Одна з форм методичної роботи - це робота з молодими спеціалістами, наставництво. Цей напрямок роботи ставить метою надати молодому тренеру методичну допомогу в розв’язанні першорядних проблем, подоланні труднощів, з якими зустрічаються молоді тренери, з метою підтримати їхню творчу наснагу, бажання плідно працювати.

Для молодого спеціаліста критеріями фахової підготовки має стати рівень загальної культури тренера та специфічні педагогічні характеристики:

• розуміння принципу природовідповідності, що враховує природні задатки дитини, закономірності її розвитку;
• високий рівень володіння методикою знання дитячої психології.

Структурні компоненти діяльності тренера знаходять своє відображення в структурі його знань, а функціональні - у структурі його умінь.

При цьому ефективність діяльності обумовлюється ступенем розвитку функціональних компонентів, до яких відносяться:

1. гностичний, зв’язаний з постійним узагальненням і систематизацією наукових знань, їхнім згортанням (схематизацією) і розширенням, перетворенням наукових знань у навчальні, вивченням загальних закономірностей діяльності  педагогічних систем (наукове педагогічне знання стає умовою їхнього розвитку), аналізом діяльності педагогічної системи і всіх її підсистем;
2. проектувальний, зв’язаний із проектуванням розвитку педагогічних систем з урахуванням потреб комплексного підходу  до навчання і виховання підлітків, наукових методичних досліджень, що забезпечують зміст діяльності педагогічних систем, розвитку засобів педагогічної комунікації, які забезпечують способи функціонування системи;
3. конструктивний, зв’язаний зі створенням навчальних посібників для юних спортсменів і тренерів, методичних посібників для тренерів, посібників і циркулярів за методикою аналізу ефективності діяльності педагогічних систем;
4. організаторський, зв’язаний зі створенням загального режиму діяльності систем, органів самоуправління;
5. комунікативний, зв’язаний з регламентацією і регулюванням відносин між системою й адміністративними органами керування, між адміністрацією і тренерами, тренерами і підлітками, усередині цих груп.

Порушення в кожнім з виділених компонентів спричиняють порушення в діяльності педагогічної системи.

Тренер може виконувати свої функції в педагогічній системі, тільки володіючи педагогічними знаннями, уміннями і навичками, а також визначеними властивостями особистості.

Загальними ознаками професіоналізму в різних професіях є:

1) володіння спеціальними знаннями про мету, зміст, об’єкт і засоби праці;

2) володіння спеціальними уміннями в здійсненні процесу діяльності на всіх його етапах: підготовчому, виконавчому, підсумковому;

3) спеціальні властивості особистості і характеру, що дозволяють здійснювати процес діяльності й одержувати шукані результати.

Ефективність діяльності тренера залежить від багатьох факторів: економічного, соціального, наукового, організаційного та ін. Показник ефективності діяльності тренера - успішне досягнення мети при найбільш раціональному використанні сил і засобів. Іншими словами, ефективність припускає відповідність структури і функціонування психіки  тренера,  структурі і динаміці його діяльності.

Великий вплив на ефективність діяльності тренера  роблять особливості його особистості, світогляд, здібності, характер, темперамент, психічний стан.

Великою умовою ефективності діяльності тренера є уміння творчо визначити цільові настанови занять відповідно до програми навчання конкретному видові спорту. Вони прагнуть дати юним спортсменам побільше спортивних знань, умінь, недостатньо спілкуючись з ними, а також не вміють організувати роботу юних спортсменів з метою їхнього виховання.

Передумови підвищення ефективності діяльності тренера  поділяються на особистісні (базові) і ситуативні (процесуальні).

До особистісного відносяться: позитивні риси спрямованості особистості тренера (стійкий інтерес до занять з юними спортсменами, почуття відповідальності за роботу й ін.); прояву темпераменту, адекватні вимогам педагогічної діяльності; сприятливі особливості характеру (такі риси, як доброзичливість, тактовність, чуйність, вимогливість, справедливість, витримка, уважність, наполегливість, рішучість, спритність, педагогічні й організаторські здібності). Будучі сформованими, особистісні передумови допомагають тренерові виявляти стійкість у практичному здійсненні цілей діяльності, зберігати сталість стилю роботи.

До ситуативних передумов відносяться: ясне розуміння поточних задач своєї діяльності і діяльності юних спортсменів; досить сильні ситуативні мотиви, що спонукають до досягнення цілей; адекватно  протікаючи психічні пізнавальні процеси; стенічні психічні стани. Ситуативні передумови з’являються в результаті усвідомлення виникаючих задач, під впливом роботи по підготовці до занять і їхнього проведення.

Вимоги до діяльності тренера

Важливим критерієм педагогічної майстерності тренера в суспільно-політичній роботі з юними спортсменами є уміння виховувати в них:

 1) почуття безпосередньої приналежності до дитячої організації як до колективу;

 2) інтерес до політичного життя України і інших країн і прагнення до політичної самоосвіти;

 3) чуйність, звичку зауважувати, коли ровесники і дорослі мають потребу в їхній допомозі, діяти, не чекаючи прохання або розпорядження старших;

 4) відчуття радості від праці на загальну користь, відчуття своєї потреби країні;

 5) навички ретельності й організованості в колективній роботі  команди;

 6) прагнення бачити свою успішну роботу як частину суспільних справ усього спортивного колективу;

 7) уміння енергійно домагатися позитивного результату і почуття відповідальності за спортивно-масову роботу в колективі;

 8) свідоме відношення до справ колективу, корисним до навколишніх,  для свого колективу і для підлітка.

Тренер зобов’язаний озброїти  юних спортсменів  політичними знаннями, виховати суспільну активність. Організація такої діяльності  жадає від тренера якостей пропагандиста, агітатора, політичного керівника, організатора.

Сучасний тренер - це людина високих моральних якостей, чуйний і уважний. Він повинен мати такі якості, що він хоче виховати в підлітка.

Високі моральні якості тренер виробить у себе, якщо буде строго додержуватися принципів морального кодексу, на їхній основі будувати свої взаємини з вихованцями і з іншими людьми як на роботі, так і в побуті. Ідейна переконаність, твердий світогляд, моральна чистота - основа внутрішнього стану особистості тренера, його морально-політичної і професійної спрямованості.

Високоморальний тренер завжди може зі спокійною совістю пред’являти юним спортсменам високі вимоги в області моральної поведінки  і своїм способом життя, своїми вчинками закріплюють ці вимоги в їхній свідомості і поведінці. Спортивна діяльність у силу своєї специфіки породжує особливі форми відносин: колективну й особисту відповідальність, повагу, взаємодопомогу, коректність поводження і т.п. Тренерові необхідно в доступній формі роз’ясняти юним спортсменам норми морального поводження, принципи моралі і спортивної етики, що, як і загальні норми моралі, визначає відношення спортсмена до країни, суспільства, колективу, до  процесу спортивного удосконалювання, спортивній боротьбі і т.д.

У виховній роботі потрібно широко використовувати позитивні приклади морального поводження спортсменів, тому  що  важливим напрямком морального виховання є формування прагнення до морального ідеалу. Використовуючи цікаві приклади з практики спорту, тренер зуміє послідовно  сформувати в юних спортсменів якості дійсної людини і громадянина нашої незалежної країни.

Тренер не повинен залишати без уваги жодного випадку порушень правил і норм поводження в дитячому колективі, давати їм негайну оцінку. Він веде боротьбу з палінням, лихослів’ям, недбалістю в одязі, створює в колективі обстановку вимогливості, доброзичливості і взаємної поваги.

Важливо не тільки допомагати юному спортсменові показати гарний спортивний результат, установити рекорд, необхідно ( і це в першу чергу) прищепити любов до  спортивної діяльності, систематичній праці, розвивати і зміцнювати його моральні і вольові якості. Тренерові необхідно пам’ятати, що серед рушійних мотивів поводження в  юного спортсмена не останнє місце займає честолюбство.  У нього закладена суперечлива єдність свідомості власної переваги в боротьбі із супротивником, невигубне бажання перемогти будь-що-будь і шляхетне прагнення вести цю боротьбу в строгих рамках правил, на чесних початках.

Позитивний моральний досвід у юного спортсмена повинний накопичуватися  в процесі тренувань, змагань, суспільної роботи, у відносинах з товаришами,  в дитячому колективі, з тренерами, суддями. Перевіркою моральних якостей юного спортсмена нерідко є ситуація, коли він повинен допомогти товаришам, відмовивши при цьому від особистого успіху.

Тренер повинен учити своїх вихованців володіти собою. Стримуючим початком у прагненні до безмежного твердження і відокремлення власної особистості (іноді підсвідомому її протиставленню іншим) є твердість характеру, воля і самовладання.

Кореляційний аналіз моральних   якостей реально виявляються з таким мотивом участі в спортивній діяльності, як бажання досягти високого спортивного результату, показав, що в ряді випадків ці взаємозв’язки носять негативний характер. Інакше кажучи, спрямованість роботи тренера тільки на досягнення високого спортивного  результату поза зв’язком із соціально-педагогічною стороною спортивної діяльності може привести до негативних наслідків у моральному розвитку особистості юного спортсмена. Виражену орієнтацію підлітків на високий спортивний результат тренерові необхідно використовувати насамперед для прилучення їх до гуманних цінностей. У противному випадку прагнення до високого спортивного показника може привести до негативних моральних наслідків, перші симптоми якого: небажання підкорити особисті інтереси інтересам колективу; небажання прислухатися до критики, бути самокритичним;  можливі прояви несумлінності і нечесності у вчинках.

Сучасний тренер - це людина, що володіє високою загальною культурою. Щоб вести за собою підлітків, потрібно користуватися їхнім розташуванням, жити їх думками, захопленнями. А на це може тільки тренер, що постійно підвищує свій культурний рівень.

М. Калінін з повною підставою називав культурність запліднюючим фактором позитивної роботи, вважаючи, що чим складніше, кваліфікованіше робота, тим більше культури потрібно для її виконання.

Висока загальна культура тренера є базовою для формування почуття нового, ініціативи, уміння вчасно використовувати всі можливості наукового і технічного прогресу для удосконалення виховного процесу. Зрілість тренера визначається його здатністю ефективно організовувати педагогічний процес, об’єктивно аналізувати й оцінювати щирий стан справ, знаходити найбільше раціональні шляхи для рішення  поставлених задач. Висококультурний тренер організує педагогічний процес з визначеною перспективою, з огляду на нові дані психології і педагогіки, теорії і практики фізичного виховання.

Тренер повинен виховувати в юних спортсменів розуміння того, що загальне обов’язкове середнє утворення -  громадський обов’язок і життєва потреба кожної молодої людини; у роботі з дітьми створювати атмосферу творчості і зацікавленості в оволодінні знаннями, оперативно реагувати на неуспішність, пропуски занять, недисциплінованість; виховувати в юних спортсменів прагнення  самостійно поповнювати знання, опановувати прийомами організації навчальної праці.

Сучасний тренер - це людина, що вміло організує виховання юних спортсменів,  у процесі виховної й учбово-спортивної роботи він використовує різні засоби впливу. Основними засобами педагогічного впливу тренера в процесі навчання і виховання виступають слово, ясна, чітка і культурна мова,  прийоми й елементи педагогічної техніки, різноманітні знання, навички й уміння, що він передає вихованцям. Найважливішими засобами впливу на юних спортсменів є також особистісні якості тренера, і в першу чергу його політична і моральна зрілість, внутрішня і зовнішня культура, особисте поводження.

«Знаряддя праці» тренера є не тільки слова, знання, якості, якими він володіє і які передає вихованцям, але і види діяльності. Тому дуже важливо уміти вчасно правильно організовувати юних спортсменів, «включити» їх у конкретний вид діяльності, викликати з їх боку «зустрічний рух»: інтерес до діяльності, старання й працьовитість, творчість і ініціативу у виконанні завдань, своїх обов’язків і т.д.

Варто враховувати, що той самий засіб педагогічного впливу, навіть в однакових умовах, може робити на юних спортсменів різний вплив: на одних - позитивний, на інших - нейтральний, на третіх - негативний. Успіх педагогічної  праці, а виходить, і педагогічна майстерність тренера будуть виражатися в умінні використовувати всі засоби впливу з урахуванням особливостей підлітка й умов, у яких протікає педагогічна робота.

Сучасний тренер - це людина фанатичної відданості спорту, цілеспрямованості, схильний до сміливих пошуків і новаторства, що виявляє ентузіазм, уміння працювати з вогником, перспективно. «…Людина може бути дуже знаючою, культурною, але якщо вона керує молоддю з холодком, не вкладає душі в її виховання і навчання, то молодь це відразу зрозуміє.  Такого керівника вона любити не буде. Зате, якщо ти вкладаєш душу в роботу, прагнеш усе робити для того, щоб твоя організація ввійшла в ряд передових, витрачаєш на це сили, свою гарячу кров, у відповідь ти напевне заслужиш любов молоді. Таку людину будуть не тільки поважати, але і любити, а це більше ніж поважати».

Тренер повинний насамперед виховувати в собі уміння, терпіння, бажання працювати з командою щодня по декілька годин, не менше, а більше своїх учнів.  Особливо важливо для дитячого тренера бути емоційним, але гранично зібраним при виконанні кожної вправи. Інакше, дивлячись на нього, юні спортсмени будуть тренуватися в’яло, без емоцій, але ж без цього в спорті, особливо в ігрових видах, сьогодні навряд чи доможешся великих успіхів!

Тренер повинен уміти керувати вихованцями на змаганнях: проводити установку на змагання, на гру., обов’язково індивідуально розмовляти з кожним спортсменом до і після змагань. Дуже важливо уміти впливати на підлітків за допомогою вчителів, громадськості, батьків. При будь-яких обставинах тренер повинний бути завжди інформований  про свого вихованця, його життя, можливостях, устремліннях,  інтересах.

Професійного тренера відрізняє уміння мобілізувати юних спортсменів,  громадськість, батьків на краще  виконання задач, що постають перед ними, постійно контролювати їхню діяльність, вчасно надавати їм необхідну допомогу.

Треба пам’ятати також, що успіх у вихованні і навчанні супроводжує, як правило, тим тренерам, що мають діловитість. Діловий тренер не тільки уміє віддати потрібне  розпорядження, точно вказати, що і до якого терміну варто зробити, але і здатний практично показати, як потрібно діяти, вчасно вказати на недоліки і відразу допомогти усунути їх, домогтися реального результату.

Сучасний тренер - це людина, що систематично враховує результати педагогічної праці, використовує педагогічні ідеї і методичні рекомендації в практичній діяльності, навчає юних спортсменів застосовувати знання на практиці, вміло аналізує педагогічну ситуацію і вибирає найбільш ефективні засоби впливу на юних спортсменів. Різноманіття факторів, що впливають на навчально-виховний процес, особистість самого тренера, діяльність юних спортсменів, а також складність роботи тренера не завжди дозволяють точно, всебічно й об’єктивно враховувати результати його праці., особливо у вихованні юних спортсменів. Обсяг проведеної навчально-виховної роботи іноді не відповідає якості й ефективності педагогічних впливів.

Якість педагогічної праці тренера визначається рівнем його підготовки у конкретному виді спорту, психолого-педагогічними знаннями про об’єкт своєї діяльності - юному спортсмені,  ступенем підготовленості до кожного конкретного тренування або виховного заходу.

Оцінка педагогічної діяльності тренера складається з оцінки придбаних вихованцями  конкретних спортивних навичок і умінь, тієї позиції  (особистісної), що він займає у своєму колективі,  і  з оцінки підготовленості тренера.

Оцінити результати своєї роботи тренерові досить важко, тому що аналізуються вчинки, почуття і знання, обумовлені мотивами, поглядами, звичками, переконаннями вихованців. Інакше кажучи, оцінка повинна виявляти і зовнішні дії, і, по можливості,  внутрішній світ юного спортсмена.

Проблема обліку результатів роботи тренера зв’язана з визначенням критеріїв оцінки і кінцевих результатів навчально-виховної роботи. Ці показники містять деякі непрямі дані про користь того чи іншого заходу для самих юних спортсменів, але сам по собі захід ще не свідчить ні про рівень зрілості дитячого спортивного колективу, ні про розвиток юних спортсменів, ні про отриманих ними спортивних уміннях або досвіді моральних відносин. Усе залежить від того, як готувався або проводився цей захід, наскільки висока його педагогічна культура, яка моральна атмосфера була створена в колективі, яка застосовувалася методика.

Коли ж мова заходить про результати виховної роботи, то на перший план виступають рівень зрілості дитячого спортивного колективу, особистість юного спортсмена, його ріст (спортивний і моральний) і розвиток. Результати спортивно-масової роботи з підлітками визначають по:

1. рівневі зрілості дитячого спортивного колективу,

а) готовності колективу до виконання спортивних і суспільно корисних справ,

б) діловитості, організованості колективу і здатності до подолання труднощів,

в) турботі про кожного члена колективу, відповідальному відношенню кожного до колективу,

2. рівневі вихованості юного спортсмена:

а) почуттю приналежності до дитячого спортивного колективу, за діяльність якого він і його товариші відповідають,

б) успішній участі в спортивно-масових заходах, якості їхнього проведення,

в) оволодінню визначеними навичками і знаннями, необхідними для проведення  спортивно-масових і суспільно корисних справ, ігор. Особливо важливі  організаторські і спортивні навички,

г) розширенню досвіду моральних відносин в умовах систематичної спільної діяльності. Досвід моральних відносин юних спортсменів до праці, спортові, до свої обов’язків, товаришам, дорослим, до рідної землі, до природи - головний результат виховної роботи. Уся спортивно-масова робота з підлітками повинна бути спрямована на досягнення високого ідейно-морального рівня юного спортсмена.

Сучасний тренер  - це людина, що розвиває в юних спортсменах ініціативу і самостійність, що учить переборювати труднощі. При цьому тренер прагне, щоб його вихованці вміли: визначати мету своєї спортивної роботи; розробляти план дій; організовувати обговорення цього плану в спортивному колективі; обладнати місця для проведення тренувань і змагань, підготовляти спортивне спорядження й інвентар; розподіляти товаришів для виконання різних завдань; захоплювати товаришів майбутніми тренуваннями і змаганнями; організовувати в колективі змагання за краще виконання різних вправ, елементів техніки; організовувати допомогу починаючому і відстаючому; проводити заходи, присвячені олімпійським іграм, чемпіонатам світу, Європи; переконувати своїх товаришів; орієнтуватися в непередбаченій обстановці; контролювати виконання спортивних завдань; підводити підсумки; організовувати допомогу вчителю в проведені уроку фізкультури.

Функції і структура діяльності тренера.

Тренерові приходиться вирішувати різні задачі: організаційні, педагогічні, господарсько-постачальницькі, виробничі, адміністративні й ін. При цьому, наприклад, виробнича задача одночасно може бути і педагогічною, і організаторською і економічною. Вирішення адміністративної задачі одночасно може служити засобом педагогічного впливу на дитячий спортивний колектив і окремого вихованця.  Через це тренер нерідко випускає з уваги головну мету своєї роботи - виховання гармонічно розвинутої особистості.

Тому, що діяльність тренера є різновидом педагогічної діяльності, він виконує загально педагогічні функції, але разом з тим специфічні виховні можливості дитячого спортивного колективу жадають від тренера виконання ряду своєрідних функцій.

Визначальний елемент системи діяльності тренера - це навчально-виховні цілі в роботі з колективом, зі спортивною командою. Вони збігаються з цілями  виховання підростаючого покоління й визначаються потребами розвинутого суспільства. Ідейно-політичні задачі тренер може успішно вирішувати  лише на педагогічному рівні.

Перша і головна функція тренера складається в перетворенні цілей, потреб суспільного розвитку в педагогічні задачі. Ця функція має на увазі насамперед уміння намітити перспективну мету, яку зможе досягти вихованець, команда при оптимальній організації діяльності, точно формулювати педагогічні задачі на більш короткий термін у відношенні навчально-виховної діяльності спортивної команди тих або інших груп юних спортсменів, окремих вихованців.

Друга функція тренера - постановка колективу в позицію суб’єкта діяльності. Це ключ до розвитку ініціативи і розвитку юних спортсменів, їхнього самовиховання. Тренер повинний уміти перетворювати педагогічні задачі в задачі самого дитячого колективу. Лише при цій умові об’єкт виховання - спортивний колектив - стає суб’єктом виховання. Дана функція припускає уміння користуватися  методом переконання, впливаючи на свідомість вихованців, формуючи  мотиви діяльності і поводження; методами організації діяльності колективу й особистості, а  також методами їхнього стимулювання.

Зміст життя юних спортсменів невіддільний від форм їхньої діяльності, від методів педагогічного впливу, який розташовує спортивний колектив і його керівник - тренер. Лише комплексний вплив при строгій відповідності змісту, форм і методів виховної роботи забезпечує ідейне, моральне, трудове становлення особистості нової людини. Комплексний підхід у вихованні характеризує поруч елементів, що сприяють оптимізації усього виховного процесу.

По-перше, неможливо в сучасних умовах досягти високих результатів виховання в дитячому спортивному колективі  з огляду на економічні, соціальні, ідеологічні і інші фактори громадського життя, не контролюючи і не направляючи сприйняття дітьми й підлітками явищ життя.

По-друге, необхідно піклуватися про всіляке зміцнення єдності виховних зусиль спортивної команди і родини, школи й інших інститутів виховання, про удосконалення планування й координації усіх виховних засобів для досягнення поставлених задач.

По-третє, успішне рішення виховних задач найтіснішим образом зв’язано з вивченням особливостей дитячого спортивного колективу, його психолого - педагогічних характеристик, потенційних можливостей.

По-четверте важлива умова в організації життя і справ колективу - неодмінний облік вікових і індивідуальних характеристик дітей як передумова диференційованого керівництва самодіяльністю юних спортсменів, їхнім ідейно-моральним вихованням.

По-п’яте, виховним впливом варто охоплювати усіх без винятку підлітків, утягуючи їх в активну творчу колективну діяльність.

Третя функція тренера - облік дієвості форм, методів, засобів виховання і корегування системи і послідовності застосування впливів за допомогою наукових методів аналізу. Знання методів педагогічного дослідження необхідно тренерові для дослідження об’єкта, процесу і результатів власної діяльності і найшвидшого оволодіння мистецтвом виховання.

Професійні функції тренера переломлюються в компонентах його діяльності: проектувальному, конструктивному, організаторському, комунікативному і гностичному.

У практиці конструктивний компонент виражається у відпрацьовуванні структури занять, особливостей методики рішення дидактичних задач, плану тренування. Гностичний компонент супроводжує проектування і конструювання навчального процесу, тому що  тренер аналізує і синтезує свій досвід, здобуває  педагогічні і спеціальні знання. На виконавчому етапі, коли система «тренер - юний спортсмен»  замкнута, переважають комунікативний і організаторський компоненти, що знаходять висвітлення календарно-тематичному і поурочному плануванні.

Проектувальний і конструктивний компоненти - це здатність тренера до передбачення і проектування життя дитячого спортивного колективу, а також власної діяльності і поводження; розробка конкретних оздоровчих, освітніх, виховних задач; проектування якостей, що повинні бути виховані в юних спортсменах; встановлення обсягу і змісту видів спортивної діяльності; методична розробка окремих напрямків дитячого спортивного колективу

Прямим проявом конструктивної діяльності є система планування навчально-виховної роботи. План (програма) роботи тренера передбачає єдність учбово-тренувальної, виховної й організаторської роботи;  цілеспрямованість, систематичність і безперервність виховного впливу на всі сторони життя і діяльності спортивного колективу й особистості; самодіяльний характер діяльності спортивного колективу. Нарешті, він повинний забезпечувати відповідність усіх заходів рівневі вихованості юних спортсменів, їх віковим і психологічним особливостям. Тут названі лише основні вимоги до планування, що передбачають ще і дотримання цілого ряду інших методичних умов. Але, з одного боку, багатофакторність планування, а з іншого - недостатня теоретична і методична розробленість цього компонента діяльності нерідко приводять до того, що плани виховної роботи тренерів являють собою механічний набір тих або інших виховних заходів,  позбавлених зв’язку з задачами виховання і навколишньою дійсністю.

Організаторський компонент - це здатність тренера організовувати діяльність спортивного колективу, саму спортивну роботу з урахуванням включення в неї кожного юного спортсмена;  розвивати і створювати традиції спортивного колективу й ін. Кожна педагогічна дія тренера має організаторський характер. По образному вираженні А.С. Макаренко, гарна педагогіка - це є, по суті  справи, гарна організація. Організаторський компонент включає багатство різнопланових, різнохарактерних дій: формування організаторських умінь юних спортсменів, навчання їхнім способам дій, керівництво роботою активу груп, забезпечення взаємодії спортивних колективів, а також прийоми спонукання  підлітків до дій, використання обліку, контролю системи заохочень.

Створення чіткої структури організаторської діяльності тренера багато в чому підвищує ефективність його роботи. Однак тренери нерідко зводять свою організаторську діяльність лише до досягнення формальних результатів (бачачи свою мету лише в тім, щоб усі зібралися в потрібний час у потрібному місці, провели ту або іншу справу і т.д.) і випускають  з уваги головне - виховну ефективність проведеної справи. Підлегла цілям виховання, організаторська робота здобуває зовсім іншу структуру і якість.

Комунікативний компонент - це здатність тренера встановлювати педагогічно доцільні відносини з юними спортсменами, їхніми батьками, адміністрацією школи і підприємствами, спонсорами; розширювати і зміцнювати контакти з  різними спортивними колективами, школами. Тренер повинний установлювати ділові і емоційні контакти, що забезпечують виконання всіх інших функцій і компонентів його діяльності. Чим легше він вступає у відносини і зв’язки з окремими дітьми і колективом, чим більш здатний розуміти, співчувати, співпереживати, чим більш точні його ідейно-моральні оцінки, тим вище виховна ефективність його праці.

Гностичний компонент - це здатність до вивчення й оцінки досвіду керівництва дитячими спортивними колективами, застосування його в практиці своєї роботи; аналіз власного досвіду, а також досвіду своїх колег, постійна самоосвіта.

Цей компонент педагогічної діяльності тренера включає вивчення й аналіз:

а) об’єкта діяльності (окремого вихованця і колективу), його стану, розвитку, усіх змін, що у ньому відбуваються;

б) умов, засобів, форм і методів, за допомогою яких дана діяльність здійснюється, об’єктивних і суб’єктивних факторів, що впливають на весь характер спортивно-масової і виховної роботи;

в) достоїнств і недоліків у розвитку особистості самого тренера.

Індивідуальний підхід у навчанні і вихованні

Індивідуальний підхід розглядається в педагогіці як один з найважливіших принципів навчання і виховання і визначається як навчальна діяльність (тренера), що припускає тимчасову зміну найближчих цілей щодо сторін змісту, методів і організаційних форм навчально-виховної роботи з урахуванням індивідуальних особистостей особистості вихованця для реалізації найбільш успішного розвитку її соціальної типовості й індивідуальної своєрідності. Індивідуалізація педагогічного процесу має два аспекти. По-перше,  виховний вплив повинний досягати кожного юного спортсмена.  По-друге, індивідуальний підхід вимагає знання індивідуальних особливостей  і умов життя кожного юного спортсмена, обліку їх можливостей у навчанні і вихованні. Це означає, що тільки знаючи індивідуальні особливості й умови життя кожного юного спортсмена, можна підбирати мету, зміст, методи, засоби й організаційні форми навчання і виховання. Зрозуміло,  маються на увазі не кінцеві цілі, не загальний обсяг змісту виховання (вони визначаються вимогами суспільства), а приватні цілі і зміст конкретних етапів формування особистості юного спортсмена.

Поняття «індивідуальний підхід» звичайно ототожнюють з поняттям «індивідуалізація методів». Цим терміном позначається досить широке коло  педагогічних дій тренера і вибір найбільш доцільних засобів розвитку творчої активності дітей у спортивному і громадському житті дитячих колективів;  систематичний аналіз досягнутих результатів з метою визначення подальших задач індивідуальної роботи або зміни способів  педагогічного впливу у випадках, коли робота виявляється недостатньо ефективною.

Індивідуальний підхід припускає знання індивідуальності, тобто того особливого, неповторного, що відрізняє одну людину від всіх інших і включає природні і соціальні, фізичні і психічні, уродженні і придбанні властивості.

Індивідуальний підхід з необхідністю  включає й особистісний підхід. Він вимагає знання й облік у виховній роботі з юним спортсменом, властивостей його особистості, що для зручності їхнього розгляду можна звести в наступні основні групи: динамічні,  комунікативні, пізнавальні, емоційні й психофізіологічні.

До динамічного відносяться властивості, що лежать в основі активності особистості, виконують функцію спонукання  до діяльності, додають їй вибірковість і спрямованість. Це: потреби, мотиви, бажання, інтереси, мета, потяги, установки особистості, ідеали, переконання, світогляд, темперамент.

Комунікативні властивості особистості обумовлюють якісну своєрідність спілкування.

Пізнавальні властивості місять у собі  такі процеси психіки, як відчуття,  сприйняття, представлення, уява, мислення і мова.

До емоційної сфери особистості відноситься  широке коло явищ - від настроїв до вищих почуттів. Індивідуальна своєрідність емоційної сфери особистості обумовлюється властивостями вищої нервової  діяльності, перевагою активності одного з відділів вегетативної нервової системи, самооцінкою, положенням у системі міжособистісних відносин і т.п.

Засоби і прийоми для здійснення принципу індивідуального  підходу тренер вибирає в залежності від конкретних умов навчально-виховної роботи. Йому дуже важливо установити контакт із вчителями і батьками своїх вихованців, щоб загальними погодженими діями впливати на формування характеру підлітка. У здійсненні принципу індивідуального підходу неоцінену роль може зіграти дружба дитячого колективу з відомими спортсменами.

Індивідуальний підхід вимагає облік можливостей і здібностей кожного юного спортсмена.

Крім того, індивідуальний підхід варто розглядати не тільки як вплив тренера на юного спортсмена, але і як вплив на підлітка всього колективу, тому що індивідуальний розвиток юного спортсмена визначається взаємодією насамперед трьох сил: тренера, колективу й особистості, що формується.

Навчання як специфічний вид діяльності являє собою двосторонній процес, у якому розрізняється викладання (діяльність тренера) і навчання (діяльність вихованця). Задача навчання полягає в тім, щоб підняти «функціональні можливості людини до визначеного заданого рівня» (Є.А. Климов). Специфічний продукт цієї діяльності - нові знання, уміння і навички, здібності вихованців. І викладання і навчання припускають адекватний взаємозв’язок, що забезпечує існування системи. При порушенні цього взаємозв’язку  навчання перестає існувати або протікає неефективно.

У реалізації дидактичного принципу індивідуального підходу яскраво виявляється діалектика пізнання об’єктивного заходу педагогічного впливу стосовно конкретного вихованця. Індивідуально-диференційований підхід здійснюється в умовах  колективного навчання і ні в якій мірі не означає його ліквідації, він як своєрідне пристосування об’єктивних вимог до особливостей суб’єкта припускає відшукування  в типологічних, індивідуальних характеристик для того, щоб процес засвоєння проходив в оптимальному режимі для кожного контингенту  юних спортсменів. Адже те, що є надмірним для однієї частини підлітків, виявляється півзаходом для інших, тому що навчальні можливості  вихованців. Адже те, що є надмірним для однієї частини підлітків, виявляється півзаходом для інших, тому що навчальні можливості  вихованців неоднакові.

Індивідуально-диференційований підхід у навчанні оперує в основному якісними поняттями: рівень навченості і рівень працездатності. Ці рівні рухливі і не завжди прямо пропорційні. Під працездатністю розуміється комплекс факторів, що характеризують особистість юного спортсмена у відношенні психофізіологічних можливостей  і тривалості доступних їм зусиль у спортивній діяльності. По цих двох показниках підлітки розділяються на групи  з різними рівнями спортивних здібностей і фізичної підготовленості.

Функціональні можливості  організму завжди в чому-небудь індивідуально різні. Навіть у групі людей одного віку, статті і рівня попередньої підготовленості не знайти і двох з абсолютно однаковими можливостями. Індивідуальні розходження виявляються й в освоєнні рухів, і в характері реакції організму на фізичне навантаження, і в динаміці його адаптаційних (пристосувальних) перебудов. Усе це зобов’язує строго індивідуалізувати процес підготовки юних спортсменів.

Індивідуалізація процесу спортивної підготовки підлітків основана на органічному сполученні двох напрямків - загально підготовчого і спеціалізованого. Загально підготовчий напрямок припускає освоєння обов’язкового мінімуму життєво важливих рухових умінь, навичок і зв’язаних з ними знань, а також досягнення визначеного рівня  різнобічного розвитку  фізичних якостей. Основний зміст програми занять у рамках даного напрямку не залежить від індивідуальних схильностей. Індивідуалізація ж виявляється головним чином у методах навчання і виховання, а також додаткових засобах.

Спеціалізований напрямок припускає заглиблене удосконалення в обраній діяльності. Тут уже не тільки методи, але й зміст занять визначається в залежності від індивідуальних схильностей, обдарованості підлітків. Сполучення обох напрямків створює умови для всебічного й у той же час глибокого індивідуалізованого фізичного удосконалення.

Індивідуальний підхід у процесі навчання і виховання юних спортсменів необхідний при рішенні будь-якої приватної задачі, будь то формування знань, умінь і навичок або виховання фізичних і моральних якостей. Він виражається в диференціації навчальних завдань і шляхах їхнього виконання, норм навантаження і способів регулювання, форм занять  і прийомів педагогічного впливу відповідно до індивідуальних особливостей тих що займаються.

Винятково важливе цілеспрямоване вивчення юних спортсменів у процесі тренування за результатами їхньої праці, умінням виконувати практичні завдання, здібності переборювати труднощі в спортивній діяльності. Знання всіх індивідуальних особливостей підлітків, їхнього дійсного відношення до спорту і мотивів спортивної діяльності дозволяє диференціювати завдання по ступені труднощів, розвивати здатності найбільш обдарованих, підтягувати відстаючих до середнього рівня.

Володіння додатковими педагогічними уміннями дозволяє з великим успіхом здійснювати диференційований педагогічний вплив.

Конструктивні уміння:

1) уміння на основі  уважного вивчення юних спортсменів, з урахуванням рівнів навченості і працездатності, розбити діючі рухливі групи в залежності від спортивної задачі;

 2) уміння, виділивши безумовний мінімум знань, умінь і навичок, намітити програму заповнення пробілів;

3) оцінка труднощів спортивної задачі і диференціювання її щодо груп із середніми і низькими  спортивними можливостями;

4) підбір навчального матеріалу «із прицілом» на різні навчальні групи і на різні етапи тренування;

5) визначення моментів зіткнення роботи груп або сполучення фронтальної, групової й індивідуальної роботи;

6) чітке визначення часу на кожен вид вправ, конструювання своєї діяльності з управлінням тренування груп на різних етапах заняття;

7) можлива диференціація домашнього завдання у відношенні мети, способу, а іноді терміну виконання.

Організаторські уміння:

1) організація цілеспрямованої діяльності кожної навчальної групи;

2) організація взаємодії груп на різних етапах заняття (взаємодопомога, взаємоконтроль);

3) здійснення одночасного керівництва діяльністю груп.

Комунікативні уміння: установлення доброзичливих  відносин не тільки між тренером і юними спортсменами, але і між групами підлітків.

Пізнавальні (гностичні) уміння присутні в кожнім з перерахованих вище умінь, але особливо яскраво вони повинні виявлятися в постійній діяльності по вивченню юних спортсменів, що включає строгу фіксацію підсумків спостереження.

Комплекс названих умінь є мінімально необхідним атрибутом майстерності тренера, що усвідомлює важливість індивідуального диференційованого підходу в навчанні.

Заключне слово

Тренер, що має високий рівень майстерності, не тільки допомагає юним спортсменам свідомо і творчо опановувати конкретними спортивними уміннями, але і створює велику виховну взаємодію.

Основні критерії педагогічної майстерності тренера: визначна система і послідовність у спортивно-масовій роботі; високі стабільні результати учбово-тренувальних занять з юними спортсменами; визнання його авторитету підлітками і громадськістю; уміння узагальнювати і творчо переймати кращий досвід.

Високий рівень педагогічної майстерності припускає:

• духовне покликання й інтерес до педагогічної діяльності, прагнення до постійного удосконалення своїх психолого-педагогічних і спортивних знань і своєї методологічної підготовленості, відповідальність за якість навчання і виховання юних спортсменів;
• систему знань по конкретному виду спорту, глибоке володіння спортивними уміннями;
• методичну озброєність, що забезпечує раціональну організацію процесу навчання і виховання;
• уміння, зв’язані з технікою педагогічного спілкування;
• уміння аналізувати поводження юних спортсменів, розуміти їхні запити й інтереси, бачити особливості і тенденції їхнього розвитку, визначати найбільш доцільні шляхи і методи педагогічного впливу; уміле використання особистих якостей підлітків і своїх можливостей в інтересах більш раціональної організації спортивно-масової роботи;
• уміння залучати юних спортсменів до імпровізації при створенні нових вправ у процесі оволодіння конкретним видом спорту.

Перераховані складові педагогічної майстерності необхідно розглядати в тісному взаємозв’язку, тому що кожне з них - важлива ланка в загальній структурі професійних вимог до особистості тренера-викладача дитячого колективу.

Пам'ятка для тренера

Що таке наставництво?

• Наставництво - це поведінка, яка зосереджується на впливі.

Цілі наставництва.

Аналізуючи приклад тренерської діяльності , ми можемо сформулювати дві основні цілі наставництва:

а) покращення результатів і функціонування працівників у рамках виконання своєї індивідуальної чи командної роботи. Кожна організація зацікавлена не лише в  отримані довготермінових, а й короткотермінових  результатів. Наставник зосереджується на короткотермінових результатах, оскільки вони  створюють можливості для подальшого розвитку. Наставник повинен мати хороші інсайти стосовно результатів і якості діяльності своїх працівників. Він також має бути здатен транслювати ці інсайти у конкретні, реалістичні цілі. Якість виконання важлива для організації і для працівників, бо це створює основу для подальшого успіху. Якість виконання стимулює і веде до розширення подальших можливостей.

б) Розвиток спроможностей працівників (команди) діяти в умовах, що змінюються. Це є довготерміновою метою наставництва, що, відповідно, суперечить першій, короткотерміновій цілі. Вона стосується не конкретних , вимірюваних результатів, а таких понять як незалежність, здатність вирішувати проблеми, ініціатива, гнучкість і невгамовність (намагання використовувати нові методи і нові завдання).

Ролі наставника.

Щоб досягти обох цілей, наставник має виконувати дві ролі.

1. Роль наставника у забезпеченні підтримки та створенні викликів. Наставник безпосередньо підтримує працівників (команду) і, водночас, створює виклики з метою їхнього  росту. Важливо зазначити, що стиль управління наставника пов'язаний з потребами ситуації та  працівника. Рівень, де досягається успіх, визначається ефективністю впливу наставника у конкретний момент. Одна ситуація може вимагати лише підтримки тоді, як в іншій краще не пропонувати жодної підтримки, натомість - створювати певні виклики для працівника, які потребують прийняття рішень. Для цієї ролі важливо віднайти певний баланс між підтримкою та створенням викликів.

2. Роль наставника у створенні умов. Наставник створює умови у яких працівник може виконувати свою роботу оптимальним способом. Наставник також стимулює працівників до професійного розвитку з метою пристосування до умов, які змінюються.

Ефективність наставника може вимірюватися його внеском для працівника в рамках організації. Це означає, що наставник вкладає свій час у розвиток мережі, підтримуючи хороші зв’язки з основними ключовими особами і веде переговори щодо необхідних  умов і обставин, які впливають на ефективність роботи працівників.

Умови для успіху.

Наставництво є успішним як процес впливу з точки зору короткотермінових цілей (зосередження на виконанні), так і довготермінових цілей (зосередження на подальшому розвитку) за таких умов:

• Мотивація працівника працювати краще і розвиватися.
• Бажання наставника  допомогти працівникові.
• Наявність конкретного бачення щодо покращення.
• Якість комунікації.
• Хороші стосунки, що забезпечують відкритість і довіру.
• Поведінка наставника, його спосіб реагувати на очікування працівника, на визначення цілей для розвитку, на очікуванні результати.
• Наявність здорової напруги між підтримкою і викликами під час випробування працівником нових ідей (відсутність заздрості)